Останнім часом у мене в голові постійно крутиться думка: «Я нічого не досягла. Я не реалізувалася». Це звучить майже комічно, адже мені лише 19. Я говорю так, ніби мені вже 80, і пісок часу майже витік. Але якщо озирнутися, стає зрозуміло, я не одна в цьому розпачі.
Звідки ростуть ноги у цього відчуття катастрофи?
Ілюзія «успішного успіху»
Соціальні мережі мають особливість: вони підсовують нам те, що є найбільш затребуваним. Більшості цікаво дивитися на «діснеївські» історії про те, як дівчинка завдяки праці та таланту створила бізнес, написала книгу й отримала Нобелівську премію і все це у 15 років.
Однак, коли увага зміщується на власне життя, ти раптово розумієш: тобі майже 20, а ти не завжди можеш дозволити собі навіть глазурований сирок. Це порівняння заганяє у глухий кут самобічування: «Чим я гірша?», «Я замало стараюсь?», «Чому я нічого не встигаю?».
Ти не встигаєш, тому що ти справжня. Тому що ти тільки починаєш і вибудовуєш свій шлях самостійно, без «стартового капіталу» чи магічної допомоги ззовні.
Пастка висхідного порівняння
Питання впливу соцмереж тісно пов’язане з теорією соціального порівняння. Психолог Леон Фестінґер стверджував, що ми потребуємо порівняння себе з іншими в умовах невизначеності. Проблема в тому, що «успіх» – це соціальний конструкт. Не існує таблиці з пунктиками, де написано, що після виконання п’яти кроків світ поставить тобі 10/10 балів.
Фестінґер розрізняв кілька видів порівняння, і сьогодні ми всі стали заручниками висхідного порівняння – зіставлення себе з тими, хто здається кращим, багатшим чи щасливішим. І якщо іноді це мотивує, то частіше заганяє в пастку. Перегляд ідеалізованих профілів змушує відчувати, що твоє життя «недотягує» до якоїсь вигаданої норми.
Криза 20-річних: між мріями та реальністю
У 15–17 років ми повні надій. Уявляємо, як увірвемося в доросле життя і підкоримо всі вершини. Але реальність б’є під дих. Соціальний тиск стає сильнішим із кожним роком:
- «Закінчи університет на відмінно»;
- «Паралельно працюй, бо соромно сидіти на шиї у батьків»;
- «Вже пора задуматись про родину, я у твоєму віці вже заміж виходила».
- «А ще не забувай про соціальне життя, чого ти все дома і дома сидиш?»
Хочеться просто зупинитися і закричати: «Відчепіться від мене! Я маю право на власний темп!». Мені лише 20. Я в дорослому житті всього два роки. Мені потрібен час на адаптацію, а не план із підкорення світу.
Наше суспільство хворе на поспіх. Ми всі біжимо за першим мільйоном і за власною трикімнатною квартирою у центрі міста до закінчення бакалаврату. Але вибудовуючи ці нереальні цілі, ми лише заганяємо себе в кут сумнівів та розчарувань.
20 років – це тільки початок. Це той короткий час молодості, коли можна дати собі шанс просто прожити це життя на повну. З правом на помилку. З правом бути «ніким» зараз, щоб стати кимось справжнім потім.